House of Cards Putin

Червоні стіни Кремля були зрошені весняним дощем. Від крапель зливи вони обважніли й виглядали ніби покриті кіркою крові, що запеклась ще поколінь з 10 тому назад. Всередині, в просторих залах твердині російського, особливого “міра”, що потребував війни для власного існування сидів Государ. Перед ним стояв величезний плазмовий телевізор й помірно світився, показуючи четвертий, останній на даний момент сезон серіалу “Картковий будиночок”. Штани Сонцеликого були спущені, а богатир, якого він називав Іскандером – оголений, правитель стискав його у своїх сильних, трішки тремтячих руках. Він заворожено рухав пальцями вверх та вниз, здригуючи щоразу, як на екрані з’являвся актор, чиє ймення було Ларс Мікельсен.

Той грав самого Государя, президента Російської Федерації, що ніяк не могло не подобатись повелителю стєрхів, благословенному Володимиру. Очі останнього були вибалушені, вираз лиця збудженим, а губи лопотіли щось про багатокроківочки й геополітику. Серія за серією йшли на екрані, президент здавалося б зовсім не втомлювався і закінчив свої обряди з лоскотання Іскандерів якраз одночасно із кінцем останньої серії. Це був довгий марафон, та Володимир його подужав. Він втер носовичком свою тактичну перемогу й, защепивши штани, став біля старого дубового столу, на якому було чотири доріжки найчистішого в світі мельдонію.

В такому вигляді, секретному, лише для найвищих осіб, цей препарат був сильнодіючим наркотиком, що надавав людині, що вжила його, відчуття всесильності, всезнання і абсолютної переваги. Він підсилював існуючі людські інтелектуальні здібності, однак з повною нікчемністю справитись не міг, бо черпав силу усе ж з власних можливостей людини. Президент підійшов і одна за одною спожив усі чотири. Його очі засвітились недобрим вогнем й він взяв слухавку телефону, натиснув кілька клавіш й мовив:

-Пєскова ко мнє, кхем.
Біловусий, трішки схожий на таргана, чоловічок за кілька хвилин зайшов до кабінету. Він був одягнений в червоні штани та фіолетовий піджак.
-Ч-что ви хотелі, господін Прєзідент?
-Ти когда-то смотрєл Карточний домік?
-Нєт, я пиндосскоє всьо ето нє… -чоловічок схаменувся. – Нєт, нєт, а что, інтєрєсно?
-Да вот, Обама и амєріканци мєня уважают. Видят во мне лидера, видно же по сєріалу. Боятся, сукіни дєті. Посмотрі. Но…
-Что, Владімір Владіміровіч?
-Оні на мєня влияют. Через сєріал. Хотят, чтоби я угробіл нашу економіку і воєнних в Сіріі. Нє будєт етого, нє увідіт такоє Обама нікогда. Бегі к Шойгу, трубі отход назад, кхем-грем. Тактічєскоє отступлєніє. Опустім етих фраєров.-прорвалось в Государі петербуржське підворіття.

Чоловічок знизав плечима, зітхнув і, кивнувши, вискочив за двері. В його очах промайнули втома й відраза. Володимир був задоволений собою. Він широко посміхнувся, неприродньо оголивши зуби. Потім президент підбіг до вікна й подивився на Червону Площу. Мельдоній давав його мозку величезні сили й він вже думав про нові засоби “імпортозамєщенія” і, кхем-грем, подяки сирійським героям. Він подивився на свою розлогу країну. Десь на краю Червоної Площі ОМОН дубасив кількох чоловіків з плакатами “Нєт Войнє”. “Лєпота…”-подумалось йому. Росія підіймалась з колін і він вів її в майбутнє повне багатокрокових перемог та солодкого хлібу.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here